Український клуб фанів FIAT / CLUB UCRAINO TIFOSO DELLA FIAT

[Denwer]

Зважаючи на пораду однієї відомої людини, вирішив викласти тут свій неформатний звіт.

Це було здійснення давно виплеканої мрії - літом у Карпати. Та не просто поїхати, а своїм ходом. І не просто своїм ходом, а на моті.

Для першого разу була обрана Буковина, як регіон що вважається найменьш "попсово туристичним", найменьш зплюндрованим, та чи не найбільш глухим.

Плпнувати поїздку почав ще у лютому. Сидів довгими вечорами читая чужі щоденники та звіти, розмірковуючи над маршрутом, передивляючись купу фоток та відео. Нарешті все це вилилося у трек на мапі. Маршрут звичайними проїзними дорогами місцевого значення. Так вони позначені на мапі. Як би ж я заздалегідь знав ЩО то за дороги

Потім був дуже тривалий період пошуку та закупівлі необхідного спорядження, та найголовніше - підготовки техніки. З останньої були певні серйозні проблеми. Все йшло не так гладко, час йшов, іноді навіть опускалися руки, та приходила думка - "а може в біса його ?!"- але в решті решт техніка була більш меньш готова, і усе необхідне зібрано.
А на календарв вже серпень. Хоча збирався виїхати у червні. Ще й усякі "знатоки" додавали "оптимізму" - усе мовляв, літо у Карпатах закінчилося, зараз як зарядіть дощі! Потім з"ясувалося що ці невігласи докорінно помилялися. Серпень - самий сухий місяць у Карпатах.

Їхав через Житомир-Бердичів-Хмельницький-Кам"янець. У Кам"янці перша ночівля та час на подивитись місто. Описувати цей етап у подробицях не буду. Скажу лише що у Хмельницькій та Чернівецькій областях чи не найстрашніші дороги в Україні, котрі до того ж ні хто не ремонтує. А Кам"янець виявився набагато гіршим ніж на картинках.

Почну з самого цікавого - з гір. На другий день був запланований виїзд з Кам"янця, 230 кілометрів (удвічі меньше ніж попереднього дня), та ночівля вже у горах у наметі, на вершині Томнатику.

Остання заправка у Берегометі, запас бензину. Наполовину смачний обід у місцевій кав"ярні, та я покидаю трассу і звичну нам цивілізацію. Далі лише те що називається дорогами місцевого значення. А справжні гори починаються перед перевалом Шурдин табличкою з погрозливим надписом - "Попереду 22 кілометри складної та небезпечної дороги. Будьте обережні".
Отже, почнемо...

Частина 1.

Перевал Шурдин.
Це посвячення у гори. Саме тут вони починаються, раптово, і зненацька. Погрозливий напис перед містком спершу викликає приступ радості та захоплення - "Складна та небезпечна кажете дорога?..Так заради ж саме цього ми сюди і приїхали, хе-х!". Але перші ж 100 метрів перевалу відразу ж завдають нищівного удару по самовпевненості, та навіть трохи викликають глибоко закопані малодушні думки "а нашо я сюди поїхав?".
Тож знайшовши більш меньш рівне місце зупинився. Оговтатися, привести думки у порядок, та головне - перекріпити багаж з асфальтового варіанту, у варіант "хард офроад". На це витратив чи не годину (так мені здалося). За цей час з"ясувалося що попереду таки є життя. Повз мене проїхали за цей час Паджеро на "бляхах", УАЗик рятувальної служби, поліція на роздовбаній Ниві, та Москвич 2140 (котрого я потім дорогою на гору обігнав).
От же, долаємо перевал. Швидко виявилося, що їхати по прямих ділянках потрібно лише стоячи, так далі видно ями, вдається раніше обирати траекторію, та взагалі швидкість вища. А от круті 180-градусні повороти долав сидячки, та іноді навіть на першій передачі, обираючи зовнішній радіус, де найменьше здоровезних каменюк та немає глибоких колій. А дорога дереться у гору таким казковим лісом, що як би не її важкість та постійне напруження, так і не закривав би рота від захоплення. Височенні лапаті смереки, наче з картини якогось художника, або із фентазійного серіалу. Просто невіриться що все це справжнє, що ще сьогодні в ранці ти був на пильних побитих асфальтових шляхах, заповнених фурами та ідиотами за кермом. Щастя що у цей казковий світ вони просто не доїзжають.
Дуже дивне відчуття коли ти бачиш праворуч крізь дерева паралельну стрічку дороги якою щойно проїзджав, але на 20,30,50 метрів нижче. Іноді зустрічаються такі собі "оглядові майданчики", де хочеться зупинитись, бо неможна надивитися і намилуватися тими видовищними панорамами. Під час фотосесії на одному з таких, з"ясувалося що перевал не аби яке популярне місце - джипери, квадроцикли, це не рахуючи тих хто просто їде перевалом по своїх справах - рух ну майже як у Києві на Хрещатику.
А ще досить здивував один місцевий карпатський жарт, що буде траплятись потім часто у різних місцях та дорогах. Заїхав ти собі у таке місце. де здавалося людей по півроку не буває, бо ніякий дурень сюди не їздить. І тут раптом - Оп-па! Лавка! Як у парку. Сідайте-но пане, відпочивайте. Набіса вона тут потрібна, хто і коли взагалі тут на ній має відпочивати - логічних відповідей на це питання я так і не знайшов. Ну просто прикол якийсь! Місцеві здається так глузують з приголомшлених туристів.
Спуск з перевалу не легший за підйом. Так, ти їдеш вже сидячки, але траекторію слід обирати ще ретельніше, особливо у поворотах. Бо сипучка, іноді здоровезні каменюки, та поздовні та поперечні промиїни. Тож гальмами треба користуватись вкрай обережно. Швидкісь в результаті така ж сама як і дерся до цього у гору. Ох і не хотів би я потрапити на цей перевал на власному авто. Але місцеві їздять! Їздять на усьому. Зазвичай на "бляхованих" опелях, мерседесах, фольксвагенах, інколи дуже свіжих, але усі геть з гримлячою підвіскою. Ну правда, навіщо ж її робити на таких, прошу вибачення, дорогах?!
Спустившись з перевалу дорога залишається та сама - пральна дошка з сипучкою, камінням, та іноді коліями. Вона буде переслідувати тепер усюди, у гірьских низинах, селах, та уздовж рік. Але зважаючи на те що дощів давно не було, вона ще й геть у пилюці. Тож кожна зустрічна автівка піднімає перед тобою стовпи цієї дурацької пилюки, добре що вони тут трапляються рідко.
Унизу доїзджаю до шлагбауму, будочки, та двох прикордонників що сидять поруч та щось там своє роблять, може навіть грають у карти. Моя поява стала для них подією, старший відразу ускочив, гиркнув на молодшого, а той у мить знайшов валяючий десь автомат, та нап"ялив берета. Питаю - "То що, паспорт показати?". Старший відповідає невпевнено - "Ну непогано б". Знімаю рюкзак дістаю паспорт. Молодший дивиться. а старший займається у цей час підїхавшим позаду бусиком Т5. Питаю - "Чи зняти шолом?". Махає у відповідь - не треба, мовляв. Швиденько збираюся, суну паспорт знов у рюкзак, бо позаду вже закінчили з тим бусиком, а мені ох як не хочеться його знов обганяти пильною та кам"янистою "дорогою"....

Далі буде.

[Denwer]

..

[Heet]

Плюсик в карму этому господину!

[rahmanoff]

Красота! =)

[Di-MA]

Цікаво,пиши ще.

[Александр Васильевич]

А биндерівців з геверами бачив ? Москалі на гілляках висять ?

[Denwer]

Александр Васильевич
Та ви що?! Москалів там неможна ані вішати, ані топити. Бо це плюндрує природу. Тому їх з`їдають живцем

[Denwer]

(продовження)

До гори Томнатик.
...
Здолавши перевал дорога покращілася і можна вже "валити" аж на третій передачі. В"їжаю у Селятин. І тут - о-па - асфільт! Досить пристойний асфальт починаеться просто з грейдеру... І за кілька кілометрів так само раптово обривається. Далі знову грейдер. Що це було?! Навіщо шмат асфальту посеред села (який здалося регулярно ремонтують) куди з усіх боків йдуть довбані кам"янисті пральні дошки? Здається це черговий карпатський жарт.
А ось і ще один. На дорозі почали зустрічатися знаки. Так так, справжні дорожні знаки! На дорозі на котрій немає і не було покриття. І знаки ці лише одного виду. Тримайтеся... "Пішоходний перехід". Ще раз повторю - на довбаному кам"яному грейдері, де страшно їхати більше 25 километрів на годину, встановлюють знаки "Пішоходний перехід". При цьому ні хто звичайно "зебру" чи щось подібне на каміннях не малює, тоб-то переходу як такого нема. Але знаки регулярно зустрічаються. На путіна??.. Ох же ж і приколісти ж живуть у ціх Карпатах!
Розумію що непогано б у магазин заїхати. Пляшку з водою я на перевалі загубив (це була перша з загублених пляшок), і хоч воду я гадаю знайду, але пляшки в мене вже більше нема. Та й печива якагось до чаю купити, бо сьогодні у наметі маю ночувати.
Як визначити у будь-якому карпатському селі магазин? Думаєте там наньому вивіска є? Як би не так! Ніколи їх там не буває (виключення - багаті туристичні села). Але ж усе просто. На центральній вулиці, котра зазвичай у селі взагалі єдина, знаходите саму представницьку і охайну хату. Не залежно від "мажорності" данного села, хата буде виділятися своїм солідним виглядом серед інших, навіть як що навколо страшні покошені халупи, ця халупа буде найохайнішою та найрівнішою. І друге - там завжди відчинені двері. Крім того в магазині зазвичай тусуються місцеві ледащо, хочаб один, але він там буде. У крупніших селах це ще і зазвичай місце зустрічи селян, щоб вирішити якісь справи, чи просто позависати разом з пляшкою пива (бо генделєй там нема).
От же купивши пляшку з водою, та гумового місцевого хлібу (але виключно білого, сірого чи чорного там взагалі не продають), топлю далі. На цей день у мене було заплановано усьго 230 км, удвічі меньше ніж у попередній. Але враховуючи що стартував з Кам"янця десь після 11-ї, ще й близько півгодини підтягував ланцюг на заправці, а потім блукав Чернівцями (ненавиджу тепер це місто), власне у гори в"їхав десь близько 17-ї години. Як виявилося середня швидкість тут нижча рази у три, тож запланована ночівля на горі сьогодні здавалася усе білш і більш нереальною. Але ночувати у цих нескінченних селах був теж не варіант. До того ж вони мені вже досить набридли, бо гарного у них нічого нема, дивитись ні на що. Тож відідганяв думки про найближче майбуднє, та просто їхав поки їдеться. Дивно, але не думав що я здатен так абстрагуватися, бо зазвичай дуже сильно переймаюся кінцевим результатом. Але тут сам процесс їзди захопив з головою, і зовсім не давав часу нервуватися, викликавши стан якогось спокою, відстороненості, та філософського відношення до реальності. Можливо це і називається - дзен? От же ціль просто їхати, просуватися у перед.
У Шепоті хотів побачити водоспад Сучавський Гук. Це не важко, адже він просто у центрі села повз головної вулиці. Зупинився. У невеличкому озерці під водоспадом з криком та гомоном купалися діти. Захотілося і самому скупатися. Але час. Попереду ше 20 кілометрів невідомо якої дороги, можливо найскладніша частина на сьогодні, а залишилася десь всьго година світлої доби. Тож фоткаю, відпочиваю п"ять хвилин, та треба їхати.
У цьому останньому великому селі, блуканув. Їду їду довжелезною трясучою центральною вулицей, аж ось хати закінчуються, і вказівник "Плоська". Стоп! Нам явно не сюди, нам жо румунського кордону треба. Розвертаюся шкодуючи згаяний час, іду знов десяток кілометрів цієї вилицею і повертаюся у центр села. Тут бачу напевне центральну площу (невеликий майданчик засипаний камінням), на ній незрозуміла халупа з написом "Автовокзал", старий ПАЗік біля нею, та десятки два людей. Ну тут напевне хтось підскаже. Підїзджаю до старої Ниви невизначено-червоного кольору, питаю водія - "А куди на Сарату?". Чоловік показує просто собі за спину, на вузеньку непримітну дорогу що йде кудись між хатами. Ну добре хоч не довелося знов кружляти. Їду. З"являється невеличка річечка чи то струмок, а згодом і колючий дріт ліворуч вздовж дороги. Ага, ручка, колючка - згадую інфу з інтеренету - так і має бути, значить усе правильно. Дорога тепер вузенька, в одну колію, дуже розбита. Кілька разів скаче з одного берега річки на інший невеликими проїздними містками. Хати трапляються все рідше. Назустріч бачу чоловіка у військовій формі з шевроном, що просто сунеться дорогою розтібнувши парку, засунувши руку у кишеню штанів, та не звертаючи на мене жодної уваги. Жодної зброї при ньому не видно. Так ось він який, охоронець кордону?! Ну тоді "граніца на замкє"...
Дорого вздовж румунського кордону, це щось! Здається вона займає беззаперечливе перше місце в Україні як найглухіша дорога нанесена на мапу. Раптом почало здаватися що я десь у загубленому світі - час зупинився, реальнісь залишилась позаду у селі. Попереду лише вузька розбита чи то стежка чи то дорога, що прямує глухими хащами, та напівповалана колючка по лівий бік. Зв"язку на телефоні також немає повністю. Не зважаючи на те що серпень найсухіший місяць у Карпатах, а довготривала спека висушила навіть деякі джерела та струмки, тут на дорозі стає прохолодно та вогко. Часто її перетинають маленькі потічки, починають з"являтися заповнені водою колії, та навіть справжні здоровенні калюжі. Щоправда проблем це не викликає, бо дно завжди кам"янисте, тож газ скидаю лише щоб не підіймати бризки та не заляпатися. Кілька разів доводеться переїздити петляючу річку у брод. Щоправда глибина не сягає і півметра, добре що сухий сезон. Непомітно якась, але впевнено дорога починає кружляти, дертися вгору, та переходить у майже справжній тріал з здоровенними каміннями, глибокими промиїнами, коліями, рештками колод що хтось колись кидав під колеса, та якимись наче трубами прокладеними поперек та ледь присипаними, щоб подолати котрі потрібно мати не аби який кліренс. А навкруги тепер зовсім дикий і дуже щільний ліс. У лісі уже досить темно, фара вихоплює шматки дороги, та постійно дико скаче по ямам, камінням, і коліям. І тут до мене доходить що це вже так зненацька я долаю той самий загадковий перевал Семенчук, фото та відео з якого так марно намагався знайти у інтернеті. І тепер я розумію чому - бо зипинитися тут ні якому дурню у голову не прийде, можна і не рушити. Друга, а місцями вже навіть і перша передача, підтравлюю зчепленям долаючи колії та каміння, тільки не скидати газ, тільки не зупинятися. Бо вже ось ось стемніє і я ніколи не виберуся з цього зачаклованого лісу, а намета тут ставити просто ніде. І ось вже ліс трохи відступає, і з"являється роздоріжжя. Нарешті, дорога на Томнатик до "Паміру", нам праворуч. Ура! Я це зробив, я проїхав! Тож ночувати буду на горі, як і планував. Ємоції щастя, піднесення, та полегшення переповнюють.
Раптом попереду щось гуде. Квадроцикл. Бачачи мене вмикає фари, я махаю щоб зупинилися. Два хлопця у військовій формі різного зразку, без нашивок і кашкетів. "Мужикі, к куполам правільно єду?" - питаю. Виявилося що так, дорога тут одна, і лишилося зовсім не далеко. Дорога вже майще пласка, досить рівна, місцями навіть з"являється пісок що трохи нагадує київські ліси. А навколо наче полонина, що заросла нещільним молодим ще лісом. За рогом чується якесь блекотіння, виявляється попереду хатина чабанв, та здоровезний загін з отарою овець. І ось праворуч десь за кілометр бачу їх - на вершині поміж деревами височиють ледь помітні на фоні вечірнього неба, здоровезні білі кулі колишньї РЛС "Памір". Останні пару кілометрів полониною дорога знов псується, і починає знов нагадувати майже тріальну трасу. Але мені вже байдуже, я майже у цілі. Нарешті вїзджаю у покинуту браму, і ось я вже під куполами. Зупиняюся, знімаю шолом, та роблю останнє фото у сутінках. На годиннику 20:47. Єссс !! Я це зробив!...

Далі буде.

[Rolik]

Не читав все , переглянув тільки.
На моті подорожувати це круто! Швидко, незалежиш ні від яких графіків, все бачиш, контакт з середовищем, можна проїхати там де тачка не проїде.
Сам не подорожував на моті , але не відкидаю такий варіант в майбутньому!

[Александр Васильевич]

[Denwer]

Rolik
Це була моя перша мотоподорож (поїздки з пункту А у пункт Б, навіть за кількасот км не рахуються). Сподобалося. Хочу ще наступного року!
До того ж ти маєш рацію - автівкою я б туди на став пхатись, бо дуже шкода її. Мотом дійсно швидше вдається пересуватися розбитою дорогою, будь то умовно-асфальтова траса, або кам"яний буковинський грейдер. Але тут треба зазначити що мені ще й пощастило з погодою. Як би був дощ, то усе було б не так райдужно.

[Вовчик]

Гарна подорож. А не має фото куполів зі сторони вїзду?

[Rolik]

Передивився колись багато серій , можливо буде цікаво або щось для себе візьмеш з того досвіду...

https://www.youtube.com/watch?v=F-NZARfsxbY

Його вже немає в цьому світі.

[Crazy@Sharik]

повага! що тут скажеш

[Denwer]